Джеймс Мейс і НаУКМА

У 1995–2004 роках Джеймс Мейс – професор політології НаУКМА, викладав етнополітику, політику США та Канади й політику Центральної та Східної Європи.

7 лютого 2006 р. у НаУКМА відбувся круглий стіл, присвяченого вшануванню пам'яті  професора НаУКМА  Джеймса Мейса на тему "Україна як постгеноцидне суспільство: усвідомлення та подолання стану". У його роботі   взяли участь викладачі, студенти та гості НаУКМА. З доповідями виступили проф. НаУКМА Володимир Моренець, Тетяна Бевз, Вікторія Могилевська, Юрій Мицик, а також Юрій Шаповал, Лариса Івшина, Станіслав Кульчицький, Сергій Білоконь.

Під час засідання круглого столу була презентована книжкова та архівна колекція Дж.Мейса: 800 книг; власні рукописи праць, матеріали (ксерокопії) з архівів та бібліотек країн Європи (Німеччини, Італії, України, Італії, Росії, Франції), Америки (США, Канада); листування з державними та неурядовими організаціями різних країн, відомими ученими, які досліджували проблему Голодомору.

Я відкрила для себе ім’я д-ра Джеймса Мейса у 1997 році, коли працювала в Університеті Маꥳлл у Монтреалі над маґістерською дисертацією на тему "Обов’язок покарання за грубі порушення прав людини попереднім режимом за міжнародним правом". Була рада з того, що знайшла матеріали Комісії з питань голоду в Україні, очолюваної д-ром Джеймсом Мейсом, яку утворив Конґрес США у 1988 році для вивчення голодомору 1932-1933 років "з метою поглиблення знань світової громадськості про голод та надання можливості американським громадянам краще зрозуміти радянську систему через розкриття ролі рад в організації голоду в Україні". Один з дев’ятнадцяти висновків Комісії був: "Йосип Сталін та його оточення вчинили злочин геноциду проти українців у 1932-1933 роках". Для Джеймса Мейса це вже тоді не викликало жодних сумнівів. Чомусь я тоді відразу подумала, що д-р Мейс конґресмен і навіть іменувала його так у своїй публікації “Геноцид проти української нації”.

Яке ж було моє здивування, коли почавши працювати в 1998 році в Національному університеті “Києво-Могилянська академія”, я довідалась, що Джеймс Мейс вже тривалий час є професором Києво-Могилянської академії. Коли в 2001 році я запросила д-ра Мейса виступити з доповіддю на засіданні секції “Міжнародне право та міжнародна юстиція” на Днях науки НаУКМА, він дуже радо і дуже просто погодився і запропонував тему “Україна як постгеноцидне суспільство”. Багато хто з тих, хто слухав тоді д-ра Мейса, можливо вперше задумались над тим, що це означає - голодомор як геноцид і постгеноцидне суспільство. Думаю, що цей термін, сформульований Джеймсом, якнайточніше відтворює той стан, у якому ми зараз знаходимось, і якнайкраще пояснює, чому ми опинились у такому становищі. Дослідженню цього злочину проти людства д-р Джеймс Мейс присвятив більшу половину свого життя - більше 70 публікацій у США та

Україні, щотижневі колонки в газеті “День”, починаючи з 1998 р., редагування англомовних перекладів “Політичної думки” і багато іншого, бо все це було його життям. Цим він шукав ключ до “скриньки Пандори історії України, для того, аби зачинити цю скриньку назавжди” (Ліна Костенко).

Покинувши земне життя, д-р Мейс залишився з Україною навіки - за його заповітом його поховали в Києві, на Байковому кладовищі, в українській землі. Він став частиною нашої історії і нашого майбутнього.

Спіраль історичного часу містить у внутрішній структурі такі часово-просторові події та факти, що тримаються на позачасових зв’язках. Подібні фраґменти історії не залишаються в її анналах та архівах — вони ретранслюються і множаться у процесі історичної пам’яті. Це своєрідне титло над знаком самого життя: його можна стерти, але в такий спосіб стирається і складова структури історичного знаку. Такі події не мають конкретної часової прив’язки навіть попри час Ч, з якого історики або політологи починають відлік; не мають медіарних катеґорій. Тільки Або-Або.

Український Голодомор, спланований, чітко організований, спрямований на винищення мільйонів, пролягає саме між такими катеґоріями. Побачити симптоми чуми під ідеологічними протезами дуже важко. По-перше, на це здатні не всі; по-друге, потрібно дивитися на такі речі з інших систем, з іншого простору, і тільки тоді, можливо, вдасться розкрити страшний синдром, що зумовив фатальний вірус штибу Еболи, що в суспільно-історичному плані дорівнює українському Голодомору. З такими вірусними штамами працюють лише ті науковці, котрі мають протиотруту – інтелект, розуміння історичних процесів із метою запобігання конвульсійним судомам суспільного організму.

Саме тому настільки важко сьогодні (у ХХІ сторіччі) визнати Голодомор у світі як історичну українську катастрофу. “Ебола” шириться й інтеґрується в ґенотип нації, формуючи нові покоління — з мутаціями на рівні ДНК. Краще приховати смертельний вірус, ніж визнати його наявність. Але Голодомор в Україні має бути визнано насамперед і на індивідуальному рівні. Допоки існуватиме інформаційна блокада, допоки існуватимуть викладачі історії, котрі вважають, що “голод виник внаслідок того, що селяни багато споживали і мало працювали” (наводжу випадок, про який згадувала Лариса Івашина на круглому столі світлій пам’яті Джеймса Мейса в Національному університеті „Києво-Могилянська академія” 17 лютого 2006 року), доти вражатиме вірус Еболи, що на суспільному рівні блокує розуміння трагедії голодомору. Все життя над вакциною проти такої хвороби працював Джеймс Мейс — американець, котрий відчув хворобу без результатів історичної біопсії.

У 1982 році на міжнародній конференції про Голокост і Геноцид Мейс сказав: “Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтеліґенцію, українську мову, українську історію в розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: немає народу, отже, немає окремої країни, а в результаті — немає проблем”.

Таким чином, маємо зрозуміти: голод 1932-1933 років був причиною насамперед політичних чинників. Голодомор — не випадкове явище природного чи соціального походження, а наслідок цілеспрямованого терору голодом, тобто ґеноцидом, що застосувала тоталітарна влада. Масове фізичне винищення українських хліборобів у такий спосіб було свідомим терористичним актом політичної системи проти людини, внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, а й з’явилися покоління без майбутнього. Було підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.

Джеймс Мейс із цього приводу зазначив: “Примусова колективізація була трагедією для всього радянського селянства, проте для українців це була особлива трагедія. Зважаючи на фактичне знищення міських еліт, вона означала ліквідацію їх як соціального організму й політичного чиннику, приречення на становище, яке німці зазвичай називали naturvolk („первісний народ”)”. Мейс, попри всі політично-ідеологічні перепони, наважився бути головою комісії Конгресу з дослідження голодомору, після чого довго не міг знайти роботи.

Маємо визнати, що історична пам'ять складає одну з основ усвідомлення свого «Я» в історії народу для розуміння самості в національній та культурній історії країни, а також у межах цивілізації. Український політолог та історик Андрій Бондарчук у статті “Трагедія і подвиг Джеймса Мейса” написав: “І от у цих умовах, ще в 1982 році, на міжнародній науковій конференції з геноциду й голокосту в Тель-Авіві незнаний і молодий американець із Гарвардського університету, перший серед дослідників Заходу заявляє: великий голод в Україні 1932—1933 років — акт геноциду (підкреслення наше — Д.Д.). Свій вирок Мейс дублює й українською мовою: «Як в Україні, так і в Камбоджі геноцид здійснювали комуністичні режими. В обох випадках режими прагнули знищення, лишаючи аморфну масу, яку потім можна було змінити так, як це вважали за потрібне правителі”. Це був шок для наукової і міжнародної спільноти.

За словами Вахтанґа Кіпіані, “Мейс з обуренням говорив про позицію деяких західних радянологів, котрі відмовлялися визнати, по-перше, жахливу кількість жертв комуністичного експерименту, а по-друге, відповідальність за свою злочинну сліпоту – саме 33-го офіційний Вашинґтон визнав СРСР і встановив із кремлівськими людоїдами дипломатичні зносини. Попри все, Росія й досі чинить опір у міжнародному визнанні голодоморів. Зокрема, МЗС РФ у письмовій формі виклало свою позицію щодо виступу Міністра закордонних справ на 59-й сесії ГА. Російська сторона вважає питання Голодомору вичерпаним після схвалення Спільної заяви на 58-й сесії Генасамблеї і „подальше обговорення цієї теми в ООН є контрпродуктивним”.

Разом із тим, визнання Голодомору як акту ґеноциду проти українського народу підтверджують ще кілька офіційних документів. Зокрема, про це йдеться в заяві парламенту Естонії від 20 жовтня 1993 року про засудження комуністичної політики ґеноциду; в резолюції № 680 Сенату Австралії від 31 жовтня 2003 pоку, яка визнала події в Україні одним із найжахливіших проявів геноциду в історії людства; 2003 року Сенат Арґентинської Республіки ухвалив Декларацію про вшанування пам'яті жертв голодомору в Україні 1932-1933 років; Сенат Канади у своїй резолюції від 19 червня того ж року закликав уряд Канади визнати голодомор в Україні 1932-1933 pоків та засудити будь-які спроби приховати історичну правду про те, що ця трагедія була ґеноцидом.

На думку А. Бондарчука, “найпотужнішим ударом по багатолітній стіні інформаційної блокади правди про жахливий голодомор, зведеної внаслідок діянь радянських і закордонних антиукраїністів, була діяльність Джеймса Мейса як директора американської конґресово-президентської Комісії для вивчення голоду в Україні, яку ініціювала патріотична діаспора в США. Він був мозковим центром і мотором цього колективу”.

Джеймс Мейс у публікації “Політичні причини голодомору в Україні (1932—1933 рр.)” зазначив: “Найбільший опір серед деяких опонентів викликало твердження, що голод в Україні був штучним, створеним державою. Я запідозрюю в інтелектуальних лінощах більшість моїх західних критиків, бо набагато легше витворити свої суб'єктивні інтерпретації найважливіших подій радянської історії на догоду сьогочасній політичній кон'юнктурі, аніж проаналізувати конкретні обставини в різних республіках колишнього Радянського Союзу і вже тоді робити певні висновки. На мою думку, глибоко помиляються ті традиційні та еміграційні історики України, які дивляться на українську специфічність без урахування загального контексту історичних подій в імперії та Союзі, не мають також рації й ті радянологи, які виводять будь-яку дію в колоніально-підлеглій країні тільки від стану імперської метрополії. Хлібозаготівельне завдання Україні було просто нереальним, та ідеологічна кампанія набирала обертів...”.

Таким чином, вірус, що винайшли в 1932-33 роках ХХ сторіччя в Україні, — ідеальний внутрішньоімунний кілер, що перетворює практично всі частини соціального організму на здичавілу аморфність. Кіборгоподібна акула, яку запустила комуністична система, зруйнувала кровотворну систему історії: з'явилися згустки, що уповільнили рух свідомості; такі згустки збирались на стінках судин історичної пам’яті і блокували функції саморефлексії. Згустків було дедалі більше, вони закупорили капіляри історичної перспективи, перекриваючи доступ крові до катеґорії історії майбутнього. Змертвіли ділянки національного мозку. З особливою люттю вірус кинувся на з’єднувальні тканини в суспільстві, розмножуючись у національному колаґені, тобто, в основному протеїні нації — українському селянстві. Куркульство було винищено. Коли вірус атакував поверхні очних яблук людини, вони переповнювались кров'ю, — нація осліпла. Кров більше не згорталася. Відбулося «розчинення» тіла, миттєве розкладання, живе гноїння — Голодомор 1932-33 років.

Що зробив Джеймс Мейс? Насамперед, він шукав вакцину проти історичного безпам’ятства та паралічу. І йому це вдалося – маємо численні матеріали, свідчення, архіви. Робота триває завдяки сподвижникам Джеймса Мейса – Юрію Шаповалу, Юрію Щербаку, Станіславу Кульчицькому. Юрій Мицик, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”, доктор історичних наук, вже давно працює над виданням свідчень, зібраних від очевидців голодомору.

Юрій Шаповал у статті “Згадуючи Джеймса Мейса” зауважив: “...жодного разу на моє традиційне запитання: «Як справи, Джим?», він не відповів як відповів би зазвичай будь-який українець: «Та так собі… Не дуже… Могло б бути краще…». Мейс завжди відповідав цілком по-західному (чи по-американські): «Все в порядку»...”. Йдеться про внутрішню гідність саможертовності Джеймса Мейса, що руйнувала систему, який витворив українську Еболу. Але наслідків катастрофи і досі принципово не бачать.

Треба ще дуже багато зробити для того, щоб автоідентифікація Голодомору як світової трагедії укорінилася на рівні національного ґенотипу. Поки що підсумки невтішні. Залучаючи до курсів історії середньої на вищої школи ім’я Мейса, держава не подбала про створення інформаційної бази. Що ж, історичне безґрунтя живить “вірус Еболи”. Сімдесятирічна система спотворила свідомість разом із катеґорією національної гідності.